Прокопенко Віктор Степанович
Народився у 1951 році.
Голова правління ЗАТ «Техновибух», доктор технічних наук, професор. Також поділився своїми спогадами про навчання в НГУ у короткому автобіографічному нарисі.
«В лабораторіях НДЧ з дослідження і вдосконалення буропідривних робіт під патронатом Ф.В. Кучерявого я почав працювати вже на першому курсі ДГІ. Безпосередньо мене опікав у той час аспірант, нині доктор технічних наук В.Д. Воробйов. Нескладна, спочатку рутинна робота – підрахунок гранулометричного складу плоских скляних моделей – стала своєрідним центром розкручування спіралі. До кінця першого курсу я цілком оволодів знаннями інститутського курсу буропідривних робіт. Десь на другому курсі почало формуватися принципове бачення механізму перерозподілу енергії вибуху тріщинуватістю масиву гірських порід. З третього курсу я почав накопичувати матеріал для майбутньої науково-дослідницької дипломної роботи.
У 1973 році відбувся захист дипломної роботи, яку я готував протягом попередніх трьох років навчання, дозріваючи в теоретичному і експериментальному плані. У той час впливом тріщинуватості на розподіл енергії вибуху займалися немало підривників. Професійних суперечок було багато. Моє бачення щодо цього питання полягало в тому, що необхідно отримати характеристику тріщинуватості масиву порід, яка визначає перерозподіл енергії вибуху свердловинного заряду в просторі, і згідно з нею синтезувати сітку розташування зарядів на блоці. Перевірка характеристики в подальшому на практиці показала позитивні результати, що забезпечило зниження витрати буріння і ВВ на 10 – 25 %.
У 1973 році я опинився в армії в славному місті Чугуєві, що під Харковом. Після демобілізації восени 1975 р. вступив до аспірантури інституту «Укрндіпроект». Моїм керівником став Н.У. Турута – відомий вчений в галузі підривних робіт, який славився своєю демократичністю у спілкуванні з учнями.
В аспірантурі у мене був вільний вибір спрямованості зусиль, власний час практично повністю планував я сам. Освоєння секретів підривної справи в роки аспірантури і далі до захисту кандидатської дисертації у мене вийшло досить багатогранним. Доводилося займатися механічним руйнуванням порід, розвитком вимірювальної методології та технічних засобів реєстрації процесів підриву і гранулометричного складу, конструкцією свердловинних зарядів і технологією та технічними засобами їх формування.
У травні 1983 р. відбувся захист дисертації. Незадовго до нього, у зв'язку з уходом провідного наукового співробітника М.С. Кривцова, наш завлабораторією «нав'язав» мені проблему – заряджання обводнених свердловин неводотривкими ВР у рукави. В той час, як і завжди, важливо було отримання економічного ефекту від результатів наукової діяльності. Але важливішим було те, що промисловість не була в змозі впоратися зі зростаючими потребами гірничого виробництва у водотривких ВР, основною з яких був гранулотол. Спочатку було багато противників розробленої нами технології, тим більше що в кінці минулого століття інтенсивно почали розвиватися емульсійні технології підривних робіт, і в початковий період у мене невдач було більше, ніж успіхів.
У 1994 р. на півдні Кузбасу м. в Мєждурєченську створювався приватний вибухпром, де я спробував пробити стіну нерозуміння і недорозвиненості своєї технології на Мєждурєченському вугільному кар'єрі. Майбутній генеральний директор цього закладу Володимир Іванович Тимошин інтуїтивно оцінив перспективність створюваної технології, і взяв мене під опіку.
Досить швидко, менш ніж за рік, були виготовлені верстати для укладки рукава у пристрої його подачі, самі пристрої, спочатку металеві. Був організований цех, розроблена вся технологічна документація і, найголовніше, зник синдром недовіри у керівників розрізів м. Мєждурєченська. «Рукави» почали працювати. Спочатку використовувалося масове неводотривке тротилвміщуюче СТ грамоніт 79/21. Через недосконалість пристроїв подачі рукава і непристосованість цієї речовини для заряджання в воду навіть у рукаві було багато проблем під час заряджання свердловин і дробленні порід. В результаті визначилася зона застосування цієї технології – висота стовпа води – не більше 50 – 60 % глибини свердловини. При такому обмеженні технологія проіснувала близько 10 років як в Росії, так і в Україні, в основному на Полтавському ГЗК.
Останнім нашим досягненням є формування в рукаві зарядів сипучих ВР з оперативним додаванням в заряд активної ущільнюючої рідини КЖУ. Це забезпечує керування за висотою заряду не тільки водостійкістю, але і працездатність, додаткове зниження витрати ВР з відповідними економічними та екологічними наслідками.
Таким чином, практика Полтавського ГЗК повністю підтверджує основні тези моєї докторської дисертації. Про її захист не хочу говорити багато. Вона пройшла успішно. Але було все, що часто трапляється в подібних випадках – і добре, і погане. Стереотипи змінювати складно.
